+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1
     
Юлія Дузь, адвокат Адвокатського бюро Олени Бабич для газети "Дзеркало тижня. Україна"
 
Не до кінця усвідомлюючи його зміст, ми апелюємо ним, коли дитина повертається зі школи з синцями або зіпсованими речами, коли вона не має друзів і не бажає йти до школи, коли вчителі упереджено ставляться до дитини, занижують оцінки, коли вчитель змушує прибирати у класі тощо.

Булінгом вважається будь-яка бійка або нещасний випадок поза межами школи. Ми помилково прикріпили це поняття лише до дітей та школи. Така плутанина викликана нав'язуванням нам із засобів масової інформації ставлення до дитячої та підліткової агресії як до раніше нечуваної і небаченої деградації суспільства. Нас переконують у новизні цього явища, у тому, що педагоги приховують такі випадки, оскільки це свідчитиме про їхню некомпетентність у боротьбі з проявами агресії серед учнів. Але чи насправді це явище є новим? І чи справді воно свідчить про тотальну деградацію молодого покоління й абсолютну профдеформацію наших освітян?

Нині у законодавстві відсутнє чітке поняття булінгу, а тому будь-які насильницькі дії дітей ми кваліфікуємо за тими правопорушенням, які існують сьогодні. Відповідальність за останні визначається насамперед наслідками, тому фактично все, що не має фізичного прояву (тілесні ушкодження), залишається поза законом. Та й фізичне насильство підлітків контрольоване відповідальністю виключно відповідно до їхнього віку. Кримінальна відповідальність настає з 14 років, а адміністративна — з 16 років.
 
Звісно, що за дії дітей мають відповідати і відповідають їхні батьки, але покарання у вигляді штрафу в розмірі до 100 гривень нікого не спонукає до відповідального батьківства.

Ба більше — відсутність контролю за виконанням батьками своїх обов'язків автоматично в їхній уяві розширює сферу впливу їхніх батьківських прав. Скажімо, наші сучасні батьки, виховані телевізором та інтернетом, добре засвоїли, що у будь-якій некомфортній ситуації, пов'язаній з їхніми дітьми, необхідно шукати винних серед учителів.

Звідусіль ми чуємо звинувачення в бік учителів за те, що недогледіли, не виявили, приховали, не навчили тощо. Коли занурюєшся у тему шкільного булінгу, то висновок є невтішним — у всьому винна школа.

Ось і наших законотворців захопила ідея перекладання відповідальності за дитячий булінг саме на вчителів. Зокрема 02.10.2018 року ВРУ у першому читанні схвалила законопроект № 8584 про протидію булінгу, яким пропонує ввести визначення самого поняття, а також рекомендує й адміністративну відповідальність саме за такі дії. Аналіз норми про адмінвідповідальність визначає гіпотетичне коло винних у таких явищах: діти-агресори, їхні батьки, а також вчителі та дирекція навчальних закладів. Цікавий трикутник. Особливо, коли останніх хочуть притягати до відповідальності за приховування таких фактів.

Той, хто бодай раз у своєму житті зіштовхувався з булінгом на власному прикладі, може впевнено сказати — у школі неможливо нічого приховати! І саме вчителі першими реагують на прояви агресивної поведінки тієї або іншої дитини. Вчитель не обирає учнів, вони приходять до нього із затишних батьківських обіймів, уже зі сформованою моделлю поведінки у суспільстві, вже зі сформованим ставленням до дорослого і до виконання встановлених правил. Ці діти вже вміють розв'язувати конфлікти (або ж їх створювати). І роблять це доволі нехитро, просто наслідуючи своїх батьків.

Згадаймо, як ми виховуємо своїх малих. Удома за вечерею ми не соромимось і не добираємо слів, коментуючи школу, вчителів, однокласників та їхніх батьків. Ми ж удома всі дуже розумні — знаємо, як треба вчити і виховувати, даємо нашим дітям важливу настанову, що ніхто не має права на них кричати, а тим паче торкатися фізично. Але при цьому таким привілейованим правом щодо своїх дітей користуємось не питаючи. При цьому самі можемо образити, принизити і залякати власних дітей так, що вони боятимуться бути з нами відкритими і щирими.

Ось до прикладу останній випадок начебто булінгу з третьокласником на Черкащині.
Перша звістка про інцидент з вуст мами і бабусі була цілковитим шоком для суспільства. Що ж це за такі жорстокі діти, які посеред білого дня у людному місці, на дитячому майданчику, могли так відлупцювати меншого за себе хлопчика? У Давида серйозні тілесні ушкодження, які могли б бути отримані в результаті навіть не бійки, а якихось садистських знущань. Ну і, звісно, не обійшлося без гучних звинувачень на адресу школи та класного керівника — мовляв, мама багато разів повідомляла про конфлікт між її сином і двома хлопцями, але жодних заходів реагування ніхто не вжив, що начебто і призвело до такої трагедії.

Мені таке однобоке пояснення події одразу видалося підозрілим. І не тому, що мама або бабуся обмовляють когось. Ні. Зі слів учителів та учнів Давид був не останньою "зіркою" у школі й інколи сам провокував конфлікти. Відповіді на запитання щодо ситуації дають пояснення дітей-очевидців, які були разом з ним на майданчику. Всі як один пояснювали, що бійки не було і близько, більш того — гіпотетичних кривдників теж не було поряд. Зі слів дітей, Давид упав із двометрової гірки. І впав дуже боляче, і забився дуже сильно, а ще він штани порвав, через які плакав найдужче, бо дуже боявся розповісти про це мамі...

Тож, якщо вірити дітям, а я геть не бачу причин піддавати сумніву їхні слова, то Давиду було страшно сказати мамі правду про те, що він бешкетував, ризикуючи життям, і при цьому порвав штани, аніж вигадати звичну для мами правду — його б‘ють і переслідують старші хлопці. А це значить, що вдома він для мами жертва, чим виправдовують його особисту поведінку, навчання та інше.

Як же повинні реагувати вчителі на прояви булінгу серед дітей?

Якщо згадати, чи траплялися цькування, бойкоти і бійки у нашому з вами дитинстві, то фактично кожен із нас був у подібних до сьогоднішніх ситуаціях. Як реагували вчителі тоді? Коли прояви булінгу були очевидними, то починалося пекло — з тобою розмовляли, водили до директора, викликали батьків, доходило навіть до міліції. І така крайність насправді була ефективною. Бо опинитись у дитячій кімнаті міліції означало, що за будь-якої крадіжки або бійки в районі, першого тягатимуть саме тебе.

Зараз учителі роблять те ж саме: вони розмовляють з кривдником та жертвою, пояснюють однокласникам наслідки такої поведінки. І все це відбуваються під всевидячим оком батьків, яких викликають до школи негайно. І правильно роблять, аби потім не звинувачували у приховуванні.
 
Звичайно під таким тиском дорослих дитина-кривдник не бачить іншого шляху для виправлення, як на певний час затихнути, а потім почати свою агресію знову. Чому вона так робить? Тому що причина такої поведінки залишається без відповідної реакції з боку тих, хто її породив — батьків. Хто із батьків після того, як його викликали до школи для з'ясування обставин, звертався по допомогу до психологів або інших спеціалістів? Хто ставив правильні запитання вчителю — що ми можемо зробити з вами разом, аби таке більше не повторювалось у нашому шкільному колективі? Хто із батьків шукав причину в собі і намагався виправити ситуацію?

Це ж стосується і батьків дітей-жертв. Поза звинуваченням школи і вчителів, яку роботу вони проводять над собою та дитиною, аби та не почувалася жертвою? Чи зверталися вони з правильнимзапитанням до вчителя — що ми випустили з уваги, чому моя дитина не така для інших дітей, і що ми можемо зробити разом, аби позбутися такої проблеми надалі у шкільній спільноті.

А що ж батьки тих дітей, які розповідають удома про чергову бійку або лайку в класі? Як вони реагують? Хто з цих батьків звертався до вчителів з тривожним дзвіночком — як нам гуртом попередити негаразди і зупинити, те що відбувається. Не шукаючи винних, а захищаючи дітей, які вимушено стали однією шкільною родиною.

Минулого тижня небувалого розголосу набув законопроект № 8584. Учні теж його активно обговорюють. Ба більше, діти почали рахувати, скільки їхнім батькам доведеться заплатити за кожне образливе слово або бійку. Але ось головне запитання мого одинадцятирічного сина: "А що конкретно є булінгом? За які дії потрібно платити штраф?"

І отут є проблема. У законопроекті наводиться таке визначення поняття "булінгу" — "моральне, або фізичне насильство, агресія, у будь-якій формі, або будь-які інші дії, вчинені з метою викликати страх, тривогу, підпорядкувати особу своїм інтересам, що мають ознаки свідомого жорстокого ставлення".
 
Використання у нормі таких словосполучень як "будь-яка форма", "будь-які інші дії", унеможливлює ідентифікацію діяння як протиправного та суспільно небезпечного. Особливо коли такі невизначені дії повинні мати "ознаки свідомого жорстокого ставлення". Якщо ми використовуємо таку ознаку як кваліфікувальну, то необхідно дати їй чітке визначення. Запропоноване поняття через свою невизначеність і загальність створює платформу для двозначного трактування і неправильної оцінки ситуації. Та й взагалі виникає питання — хто й у який спосіб має давати оцінку події на відповідність її ознакам булінгу. Ця норма має бути чітка і зрозуміла для всіх, хто її буде використовувати, а особливо для самих дітей.

Для порівняння наведу визначення поняття "булінг" із Закону №56 "Про запобігання та протидію булінгу та насильству в школі" провінції Квебек (Канада): "булінг" (третирування) — це пряма або непряма поведінка, коментар, дія або знак, у тому числі здійснені за допомогою соціальних мереж, з метою завдати особі фізичної або психологічної шкоди, її приниження, залякування, соціального виключення".
Різниця двох понять очевидна, чи не так?

Більш того, у їхньому законі настільки детально і зрозуміло прописані механізми протидії та попередження, що такі норми можна рекомендувати для застосування й у нашому законодавстві. Фактично головний і єдиний акцент їхнього основного закону щодо протидії булінгу ґрунтується на прозорому й однозначному діалозі учень-школа-батьки, який полягає у створенні загальношкільної культури поваги та розуміння; інтеграції антибулінгового компонента до навчально-виховного процесу та позакласної й позашкільної діяльності; врахуванні серйозності булінгової поведінки, чинників, які її спричиняють, для того, щоб здійснити адекватне втручання; проведенні постійного моніторингу та фіксації випадків булінгу; використанні відновної справедливості для відновлення стосунків між кривдником та жертвою, усуненні шкоди, заподіяної в результаті булінгу.

Тож допоки наш законопроект # 8584 ще можна відкоригувати перед офіційним його затвердженням, будемо сподіватися, що законотворці зрештою дослухаються до рекомендацій правої спільноти і зроблять його можливим до застосування.

А щодо школи і вчителів, то приховувати можна лише те, що має офіційно й у визначеній формі фіксуватись. Коли вчитель отримає чітке визначення поняття "булінгу" і протокольно-документальний механізм реагування, то це однозначно полегшить життя передусім саме йому. Бо ж набагато простіше за кожним фактом написати заяву директорові, провести комісійне розслідування випадку, винести відповідне рішення і закрите питання.
 
Але чи будуть такі зміни дієвими, якщо у діалозі учень-вчитель-батьки усі продовжуватимуть шукати винних, а не допомагати одне одному долати проблему булінгу та насильства?