+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1
     
Юлія Дузь, адвокат Адвокатського бюро Олени Бабич для газети «Дзеркало тижня. Україна»
 
Минулої неділі вулицями Києва в межах форуму "КиївПрайд" пройшов Марш рівності під гаслом "Країна вільних. Будь собою".

На вимогу Європейського парламенту, нинішнього року до 20-хвилинної ходи долучилися політики, правозахисники, працівники іноземних дипломатичних представництв та міжнародних організацій. Небувалих заходів безпеки вжила Нацполіція, що досить вдало застосовувала превентивні заходи з виявлення противників Маршу, запобігання насильницьким діям та затримання правопорушників.

17 червня стало сигналом до неминучої легалізації в Україні одностатевих відносин. Європейська спільнота вкотре нагадала про план Національної стратегії з прав людини, кінцевий термін виконання якого очікується 2019 року. В цьому плані передбачається затвердження цивільного партнерства на законодавчому рівні. Чим ближчі строки виконання, тим гучніше лунають вимоги внести відповідний законопроект, авторство за який бояться взяти на себе наші народні обранці.

Всі ми пам'ятаємо торішню історію з ратифікацією Стамбульської конвенції, яка не відбулася виключно через одне-єдине поняття — "гендер", у якому особливо зацікавлені особи добачили натяк на узаконення одностатевих відносин.

За кілька днів до Маршу в інформаційному просторі з'явилися переможні пости, що Міністерство юстиції підготувало законопроект про легалізацію цивільного партнерства. Коли хвиля звістки стала загрозливою, юстиція терміново поспішила спростувати цю інформацію, посилаючись на те, що під час круглого столу щодо Нацстратегії у сфері прав людини слова керівника Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності Владислава Власюка були неправильно трактовані. Він наголосив, що в цього пункту плану є багато противників, які вимагають вилучити його. Але, попри їхню позицію, зазначену вимогу буде реалізовано в четвертому кварталі 2019 року під виглядом розробки й подання на розгляд законопроекту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства різностатевих і одностатевих пар.

Така "гойдалка" в питанні законопроекту свідчить, що йому бути, і це є необхідністю нашого демократичного європейського суспільства. Залишається найскладніше — в якій формі донести неминучість цього процесу українцям та нашій церкві?

Нині відзначається дуже високий рівень толерантності молодого українського суспільства до теми одностатевих відносин. Агресивних противників ЛГБТ дедалі частіше засуджують, визнаючи їхні методи протистояння насильницькими, такими, що порушують права людини. І це позитивна тенденція.

Водночас слід відзначити низький рівень діалогу з громадськістю з цього питання, оскільки навіть ті, хто адекватно сприймає одностатеві пари, переймаються стереотипними твердженнями про загрозу таких стосунків майбутньому поколінню та моральності загалом.

Що дратує населення в зазначеному питанні найбільше?

Марш рівності — провокаційний та аморальний.

На це можна сказати лише одне: українська хода за рівність нинішнього року, порівняно з прайд-парадами в інших країнах, — сама цнота. Так, є певний символізм у перевдягнених, надмірну оголених учасниках таких парадів, але ці прояви може врегулювати держава впровадженням чіткої цензури і заборон на певні публічні дії.

В усьому світі такі марші — неабияка проблема поліції, бо, як і всі масові заходи, загрожують порушенням громадського порядку. Взяти, до прикладу, футбольних уболівальників: доки вони мирно вигукують гасла й розмахують символікою — усе в межах законності, але варто дрібній провокації зазіхнути на чиїхось улюбленців — конфлікт із бійками, підпалами, знищенням майна неминучий. Усі пам'ятають парк Шевченка після мирного відпочинку в ньому футбольних фанів?!

Тому сприймати такі заходи необхідно виключно з погляду масового зібрання людей, із застосуванням посилених заходів безпеки.

Наступне побоювання українців — одностатеві пари можуть виховати лише собі подібних.

Дивне припущення, особливо з урахуванням того, що більшість представників ЛГБТ у віці за 20 років виховані у традиційних сім'ях або ж мамами-одиначками. Ми не знайдемо жодної сім'ї, яка б нав'язувала своїй дитині стосунки виключно з представниками однієї статі. Навпаки, своїм прикладом вони показували саме модель класичного шлюбу або пошуки і намагання зав'язати стосунки саме з протилежною статтю.

До того ж, коли вже на те пішло, то визнання цивільного партнерства не поширюється на право опіки й усиновлення. Хоча кому-кому, а українцям абсолютно не слід цим перейматися, оскільки в питанні опіки ми маємо дуже багато претензій до якості виховання та утримання дітей різностатевими батьками. Дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, дітей-сиріт чи дітей, чиї батьки позбавлені батьківських прав, дуже багато. І ці діти народжувались у традиційних шлюбах, у стосунках між жінкою та чоловіком.

Як свідчить практика, одностатеві пари підходять до питання виховання дітей дуже свідомо й виважено. До такого кроку готові пари, що перебувають у тривалих стосунках і мають такий рівень життєвого досвіду, який дозволяє їм повноцінно взяти на себе відповідальність за долю якоїсь дитини.

Маю розчарувати українців, — незважаючи на невизнання, ті одностатеві пари, які дуже хочуть виховувати дитину, реалізовують це навіть в Україні.

Чергова пересторога українців — такі стосунки можуть обірвати продовження роду, батьки не дочекаються внуків.

Рівень допоміжних репродуктивних технологій в Україні дозволяє реалізувати будь-чию фантазію, були б бажання та гроші. Кровна спорідненість без тілесного контакту вже давно стала можливою, на неї неабиякий попит у нашому суспільстві, бо не лише в одностатевих пар бувають проблеми із заплідненням та народженням. Безплідність уже давно не є вироком і успішно лікується в Україні.

Останній аргумент, який не дає спокою нашому суспільству, — це огидність саме статевих відносин у таких парах.

Що тут можна сказати, в українців дуже розвинена уява. Спробуйте пофантазувати на тему сексуальних розваг сусідньої сімейної пари?! На певних стоп-кадрах вони також стануть вам огидними. А якщо кожен згадає свої героїчні подвиги ?! Тому краще навчитися стримувати уяву й менше розмірковувати над способами статевого задоволення, а більше концентруватися на проблемі механізмів захисту прав тих одностатевих пар, які вже давно серед нас і почуваються не дуже затишно в нашій правовій державі.

Взагалі-то, Україна — держава тотальних механізмів і схем. І це далеко не норми закону. Здебільшого кожні право і обов'язок, закріплені в наших законах, потребують неабиякої спритності й витіюватості в застосуванні. Ми маємо унікальні за природою корупційні схеми; навчилися вдало отримувати у власність майно без будь-яких нотаріальних правочинів, шляхом незначної корекції в державних реєстрах речових прав.

Як же сьогодні живеться одностатевим парам в Україні?

Звісно, жодних прямих заборон таких стосунків у законі немає, але й визнання, а тим паче захисту їхніх прав — теж.

Такі пари, як і всі нормальні люди, котрі тривалий час живуть разом, ведуть спільне господарство, мають спільне житло, бюджет, підтримують і дбають одне про одного, хочуть мати певну правову форму своїх стосунків із встановленими законом правами та обов'язками щодо одне одного.

Насамперед це стосується майнових прав. Фактично, на сьогодні до набутого одностатевими парами майна не можна застосувати принцип спільної сумісної власності, а тому правовий режим володіння, користування та розпоряджання майном вони можуть встановлювати виключно стосовно кожного окремого об'єкта окремо. Це означає, що таким особам доводиться або визначати вид спільної власності в момент набуття, або ж вдаватися до різного роду схем відчуження часток з обов'язковою сплатою державного мита не як для родичів.

Крім того, одностатеві пари не мають права успадковувати одне за одним, оскільки, за законом, не є родичами жодної з черг. Тому врегулювати це питання вони можуть виключно заповітом. Але ж смерть не чекає на нотаріальне посвідчення волі спадкодавця?!

Одностатеві пари не вирізняються якоюсь особливістю міжлюдських стосунків, — вони так само можуть розходитися через образи та зради. В таких тривалих стосунках нерідко виникають ситуації, коли один із партнерів може потребувати подальшого матеріального утримання, певних компенсацій. Насильство в таких стосунках теж трапляється, але розраховувати на можливість його визнання домашнім — неможливо. Оскільки в таких пар немає статусу, і в таких ситуаціях вони беззахисні.

Так само як і в лікуванні, свідченнях у правоохоронних та судових органах. На сьогодні виходить, що за відмову свідчити одне проти одного парам, які живуть, фактично, сім'єю, ділять хліб і ліжко, — передбачена кримінальна відповідальність.

Усиновлення та опіка одностатевими парами теж не передбачені законом. Тому задля реалізації батьківства й материнства їм доводиться вдаватися до фіктивних шлюбів, сурогатного материнства. Фіктивні шлюби відкривають можливості й до усиновлення. І, незважаючи на відповідальний контроль із боку органів опіки та піклування, ні в кого з них не підніметься рука надалі відібрати дитину в такої пари, коли під час перевірок вони відзначатимуть належний рівень благополуччя дитини і її прив'язаність до батьків, хай і одностатевих. Службі у справах дітей завжди є з чим порівнювати якість виховання і рівень благополуччя дитини. Прикладів байдужості, ухиляння, нехтування батьківськими обов'язками з боку різностатевих батьків дуже багато.

Коли перелічуєш проблеми одностатевих пар, доходиш висновку, що ці люди наче перебувають у якомусь соціальному вигнанні, їх примушують до блюзнірства і брехні задля ефемерного суспільного блага. Підігруючи нам, так би мовити, "нормальним", схиляючись під суворими поглядами кимсь вигаданої моральності, — їм залишається або справді збожеволіти, або ж вибороти в нас, "нормальних", право бути рівними.

У цьому питанні їхній шлях у реаліях України — абсолютно правильний і виправданий. За визнанням цивільного партнерства стоїть свідомий і мудрий компроміс держави, який полягає у визнанні давно існуючого факту і поетапному примиренні з противниками рівності. Така собі медіація на державному рівні.

Давши право на цивільне партнерство, наша держава залишить за собою лише одне обмеження — щодо дітей. І тут треба погодитися. Процеси усиновлення та опіки мають вирішуватись виключно в інтересах дітей. Якщо одностатева пара може створити хоча б одній дитині надійний, належний рівень виховання й утримання, то цього не можна забороняти. Проблема в іншому.

В Україні немає шалених черг на усиновлення саме українцями. Одностатеві пари в нашій державі — теж українські, а тому до питання дітей ставляться так само, як і всі інші, з урахуванням тих умов, у яких вони живуть і працюють у нашій державі.

Сурогатне материнство, усиновлення в Україні привабливіші саме для іноземців. Тому така щедрість у правах для одностатевих пар може створити платформу для чергових схем незаконного бізнесу. Оцінюючи якість реформаторських законодавчих змін, які вже відбулися, важко уникнути побоювання, що чергова гучна норма звично народиться без механізму виконання та контролю, тому поспішати в нашому випадку не доцільно.
 
Компроміс — ось гасло українських реформ і нацстратегій. Між ким і чим — вирішуйте самі.