+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1
     
Юлія Дузь, адвокат Адвокатського бюро Олени Бабич для газети «Дзеркало тижня. Україна»
 
Біль і відчай, про які соромно говорити. Синці й травми, які маскуються макіяжем. Надломлена воля й приниження, які видаються за терпимість і смиренність. Хвороблива залежність і жертовність, які прикриваються любов'ю й відданістю.

Зачинені двері людської душі й міжособистісних стосунків приховують багато горя й сліз. Сімейні драми бувають різними, але є ті, особливі, які потребують стороннього втручання.

Щодня в Україні хтось страждає від образ, принижень і побоїв з боку рідних і близьких людей. У більшості випадків це відбувається на очах вимушених свідків — дітей. І лише одиниці наважуються зупинити насильство і піти від кривдника, розірвавши стосунки. Ще менше з них наважуються на боротьбу за справедливість і навіть не намагаються покарати винного, захистити свої права і запобігти таким чином насильству в майбутньому.

Уже п'ять місяців, як діє новий Закон №2229-VIII від 07.12.2017 р. "Про запобігання та протидію домашньому насильству". Я вирішила спробувати зазирнути за зачинені двері і проаналізувати, чи діють, передбачені законом механізми захисту і покарання. І чого чекати в найближчому майбутньому тим, хто роками страждає від гніту домашніх кривдників.

Закон № 2229-VIII — це ідеалізована модель запобігання та протидії домашньому насильству, яка на сьогодні потребує суттєвого доопрацювання на рівні підзаконних актів. Фактично все, що було запропоновано законотворцем, у дійсності не придатне для якісного застосування лише через одне маленьке запитання — а як?

Так, закон істотно розширює коло суб'єктів, на яких покладаються функції вживання заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Основні з них — служби у справах дітей; уповноважені підрозділи поліції; органи управління освітою, навчальні заклади, установи та організації системи освіти; органи охорони здоров'я, установи та заклади охорони здоров'я; центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги; суди.

Ці суб'єкти наділені важливими і, на мою думку, дуже дієвими повноваженнями у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Виділю найбільш ефективні: органам опіки та піклування, службам у справах дітей надано право відбирати дитину або позбавляти батьківських прав стосовно дитини, якщо кривдниками є батьки (усиновителі) або один з них; поліції надано право виносити термінові заборонні приписи стосовно кривдників; анулювати дозволи на право придбання, зберігання, носіння зброї та боєприпасів, а також вилучати зброю та боєприпаси; проникати до житла без вмотивованого рішення суду в разі безпосередньої небезпеки для життя і здоров'я постраждалої особи. На органи управління освіти покладено обов'язок не пізніше ніж упродовж однієї доби інформувати служби у справах дітей та Нацполіцію про виявлені факти домашнього насильства стосовно дітей; на органи охорони здоров'я покладено обов'язок інформувати Нацполіцію про виявлення ушкоджень, що могли виникнути внаслідок домашнього насильства, а в разі виявлення таких ушкоджень у дитини — також службу у справах дітей; забезпечувати проведення медичного обстеження постраждалих осіб; направляти постраждалих від сексуального насильства на тестування на ВІЛ-інфекцію; постраждалій особі або її представникові надано право звертатися до суду з проханням про обмежувальний припис стосовно кривдника.

Кожен механізм, який запроваджується новим законом, потребує злагодженої і скоординованої єдиної системи дій зазначених вище органів. І законом це перебачено. Частково із цією метою передбачено створення Єдиного реєстру випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі.
 
Але минуло п'ять місяців, а наказів, розпоряджень, положень, інструкцій для кожного суб'єкта й досі немає. Як і немає Єдиного реєстру, який у народі встигли охрестити "реєстром кривдників" через те, що інформація щодо жертв вноситиметься до нього лише з особистої згоди самої жертви. Окрім того, немає чіткого визначення такого важливого поняття, як "оцінювання ризиків".

Служба у справах дітей, уповноважені підрозділи Національної поліції і суди в застосуванні спеціальних заходів впливу на кривдника та в захисті постраждалої особи "підв'язані" під це поняття.

Для того щоб поліція винесла терміновий заборонний припис, що передбачає низку заходів, як-от: зобов'язання залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи; заборона на вхід і перебування в місці проживання (перебування) постраждалої особи; заборона в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою, — вона має оцінити ризики повторення протиправних дій кривдника у майбутньому. А критеріїв рівнів небезпеки не визначено. Немає узгодженої системи оцінювання, єдиного документа і, відповідно, заходів контролю виконання термінових заборон.

Порушення кривдником застосованих до нього заборон контролюватиметься насамперед самою жертвою, яка в таких випадках повинна мати чіткі інструкції щодо своїх дій: кого інформувати; як фіксувати порушення; де, від кого і коли очікувати реагування. Терміновий заборонний припис має важливе значення, бо за його невиконання до кривдника застосовується адміністративна відповідальність у межах ст. 1732 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Оцінювання ризиків має вирішальне значення в подальшому і для Служби у справах дітей, яка має ухвалити рішення про доцільність відібрання дитини або позбавлення батьківських прав щодо дитини батьків (усиновителів) або одного з них. Службі доцільно оцінювати не лише небезпеку від дій кривдника, а й можливість забезпечення безпеки дитини постраждалою особою. Бо найчастіше жертвою є один з батьків, якому в подальшому залишають дитину під повну опіку. Жертви систематичного домашнього насильства досить часто не усвідомлюють усієї небезпеки того, що відбувається з ними та їхніми дітьми. Вони, навпаки, вчать дітей пристосовуватися, підігрувати кривдникові, вдаватися до обману й лицемірства, підмінюючи поняття "благополуччя" на "терпимість до створених умов". Жертви схильні повертатися до кривдника і захищати його від покарання, чим продовжують протиправні дії не лише щодо себе, а й щодо своїх дітей, які змушені залишатися постійними свідками насильства, а часто й самі стають жертвами таких протиправних дій. Тому служба повинна мати чітку систему оцінювання ризиків саме обстановки, умов, у яких дитина перебуває на момент звернення за фактом домашнього насильства.

Суд, своєю чергою, наділений повноваженнями видавати обмежувальний припис, згідно з яким можуть застосуватися такі заходи: заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; обмеження спілкування з постраждалою дитиною; заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у невідомому кривдникові місці, переслідувати її і в будь-який спосіб спілкуватися з нею; заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.

З огляду на такий перелік обмежень, при зверненні до суду постраждала особа має доводити доцільність застосування кожного захисного обмеження. А для суду самих лише пояснень жертви буде недостатньо. Потрібні документальні підтвердження кожного ризику та його оцінювання не за суб'єктивним сприйняттям постраждалої особи, а за об'єктивним рівнем ступеня небезпеки продовження протиправних дій кривдника.

Необхідно зазначити, що звернення до суду з проханням про обмежувальний припис — це єдиний механізм, який на сьогодні використовується. І при цьому кількість позитивних судових рішень дуже мала. Причина — постраждала особа не може якісно, всебічно і повно довести ті обставини, на які вона посилається у своїх вимогах. Єдиним джерелом доказів залишаються матеріали адміністративних проваджень за протоколами про домашнє насильство, що їх склала поліція. Багато суддів вказують на низький рівень роботи поліції зі збирання доказів та складання протоколів. І причиною цього є насамперед відсутність єдиного механізму реагування на такі правопорушення, неможливість аргументовано оцінити ризики і застосувати ефективні заходи реагування у вигляді профілактичного обліку, термінового заборонного припису.

Доволі сумна ситуація і з допомогою жертвам насильства, бо центрів, які її надають, дуже мало, а ті, що на сьогодні функціонують, не спроможні прихистити в себе кожного, хто цього потребує. Така сама картина і з дитячими закладами та патронатними вихователями. Фактично служби у справах дітей лише у виняткових випадках, коли це стосується обох батьків, вдаються до відібрання дитини. І це лише через те, що таких дітей нема куди поміщати. Освітяни й медики взагалі часто не обізнані з вимогами нового закону, а тому про координацію їхніх дій з поліцією та Службою у справах поки що не йдеться.

Таким чином означені проблеми ще й досі ховаються за зачиненими дверима душі кожної окремої людини, а відтак вона залишається зі своїми бідами сам-на-сам.

Але не будьмо песимістами. У січні 2019 року ми очікуємо повної криміналізації домашнього насильства. Саме до цього часу усім згаданим суб'єктам надано строк напрацювати дієві механізми і повноцінно запустити їх для застосування. Поза будь-якими нормами закону залишається одна, найскладніша, проблема — мотивація жертви до самозахисту від насильства. Токсичні стосунки знищили не одну людину. І це не через те, що хтось не відреагував чи відмовив у допомозі. Це через те, що сама жертва обрала для себе шлях залишатися жертвою і не визнавати насильством те, що з нею відбувається.

Психологи, адвокати — це перші особи, які дізнаються про все, що відбувається за зачиненими дверима. Але навіть нам не завжди вдається витягти звідти жертву, яка сама повертається назад і хоче там залишитися назавжди.

Це, мабуть, єдиний вибір людини, який не заслуговує на повагу, а тому кожне насильство має бути визнане і покаране, бо кожен має право на вільне від нього життя, особливо ті, хто вимушено стає свідками і жертвами. І це — діти!
 
Зробіть правильний вибір — почніть захищати себе і своїх дітей.