+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1
     
Леся Черевко, адвокат Адвокатського бюро Олени Бабич
 
Найкращі закони марні, якщо їх порушують.
А. Рішельє, XVІІ ст.
 
Захист прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин має досить нерівні можливості, адже з одного боку виступає суб'єкт владних повноважень, тобто держава, а з іншого – фізична чи юридична особа, права та інтереси якої були порушені. Саме тому судам варто пам'ятати, що завдання адміністративного судочинства полягає в захисті прав та інтересів фізичних і юридичних осіб від неправомірних дій чи рішень суб'єктів владних повноважень. Таким чином, дотримуючись принципу змагальності, слід враховувати положення чинного процесуального законодавства в частині покладення саме на контролюючий орган обов'язку доведення правомірності свого рішення. Хоча на практиці ми зазвичай бачимо дещо викривлене бачення даної норми.

Так, Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС України) встановлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для зʼясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Відповідно до ч. 1 ст. 138 КАС України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення, або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо), що їх належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування у спорі покладається на відповідача як суб'єкта владних повноважень, який повинен надати докази, котрі свідчили б про правомірність його дій чи законність прийнятих рішень. Але, як правило, дана норма є «мертвою» на практиці. Адже в багатьох випадках суди просто ігнорують відповідні приписи адміністративного процесуального законодавства.
 
ПРЕЗУМПЦІЯ ВИНИ
 
Аналізуючи положення ч. 2 ст. 71 КАС України, можна прийти до висновку, що законодавець даною нормою встановлює презумпцію вини субʼєкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються. Таким чином, обставини справи, викладені позивачем в адміністративному позові, про рішення, дії, бездіяльність субʼєкта владних повноважень, як відповідача по справі, – відповідають дійсності, доки відповідач не спростує їх. Окрім того, зважаючи на те, що більшість доказів з адміністративної справи, як правило, утворюється і зберігається у субʼєкта владних повноважень, то ч. 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України зобовʼязує його подати до суду всі наявні в нього документи та матеріали, що можуть бути використані як докази у справі. Це свідчить про те, що обовʼязок доказування може бути посилений у звʼязку з наявністю правових презумпцій.

Передбачена ч. 2 ст. 71 КАС України презумпція вини покладає на субʼєкта владних повноважень обовʼязок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати обґрунтоване твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Вказана вище процесуальна норма не є абсолютною, оскільки закон не звільняє адміністративний суд від обов'язку ухвалити справедливе та правосудне судове рішення. Однак презумпція вини позбавляє адміністративний суд необхідності перевіряти повідомлені позивачем обставини, якщо вони не викликають обґрунтованого сумніву.

Варто зауважити, що обов'язок доказування в податкових спорах полягає не лише в необхідності надання доказів, що підтверджують ті обставини, на які посилаються сторони. Думка про те, що надання доказів буде достатньо для виконання обовʼязку доказування – помилкова по своїй суті. Адже для того, щоб виграти справу, необхідно таким чином побудувати дослідження наданих доказів, щоб переконати адміністративний суд у достовірності та вирішальному значенні доказів.
 
ХТО І ЩО ПОВИНЕН ДОКАЗУВАТИ
 
Доказування в податкових спорах має декілька складових: можливість надання доказів, участь у їх дослідженні та оцінці, яка гарантується сукупністю процесуальних норм і реалізується самими заінтересованими особами особисто або за допомогою суду відповідно до своїх процесуальних прав та інтересів.

Як правило, при розгляді податкових спорів суд перекладає обов'язок доказування саме на суб'єкта господарювання, зобов'язуючи його надавати усі первинні документи по господарських операціях, наприклад, якщо це спір щодо нереальності здійснення такої операції. І в такому випадку позивачу доводиться повторно готувати доказовий матеріал аби підтвердити ділову мету, добросовісність контрагента як платника податків, реальність відповідної операції тощо.

Проте останні роки спостерігається позитивна динаміка змін у судовій практиці, завдяки якій у рішеннях судів перших інстанцій чітко зазначається про те, що на виконання вимог, передбачених ч. 2 ст. 71 КАС України, відповідач як суб'єкт владних повноважень, не надав суду належних і достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак – не довів правомірності своїх рішень (справа № 810/3066/16 від 11.07.2017 року).
 
Суди касаційної інстанції також дедалі частіше почали звертати увагу фіскальних органів на ч. 2 ст. 71 КАС України. Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» ЄСПЛ визначив, що «...адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

Розглядаючи справу № 820/11841/15 Вищий адміністративний суд України (надалі – ВАСУ) вказав на те, що податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень (ухвала від 21.02.2017 року у провадженні К/800/35848/16).

При розгляді справи № К/800/40037/15 ВАСУ прийшов до наступного висновку: «Суд першої інстанції повинен приймати, досліджувати та враховувати при ухваленні рішення всі документи та інші докази, подані у справу платником податків». Окрім того, судом підкреслено обов'язок фіскального органу в порядку, передбаченому ст. 71 КАС України, доказувати правомірність свого рішення, а не перекладати тягар доказування про його протиправність на платника податку (ухвала від 28.01.2016 року).

Верховний Суд України у постанові від 04.10.2016 року по справі № 810/7161/14, зокрема, зазначає, що довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності у адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень. Разом з тим, відповідно до принципу змагальності суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.
 
ОБІЗНАНИЙ – ЗНАЧИТЬ ОЗБРОЄНИЙ
 
Здійснюючи правосуддя, судам потрібно виходити з того, що завданням адміністративного судочинства є захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб від неправомірних дій чи рішень суб'єктів владних повноважень, тому, дотримуючись принципу змагальності, слід враховувати і ч. 2 ст. 71 КАС України. Навіть в світлі запланованих законодавчих змін суб'єкт владних повноважень не буде позбавлений обов'язку доводити законність та правомірність прийнятого ним рішення.

Так, згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в редакції законопроекту № 6232 від 23.03.2017 року (в редакції тексту законопроекту до другого читання (розділ ІІІ) від 13.07.2017 року) «в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. В таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин».

Таким чином, презумпція вини субʼєкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються, буде закріплена і в оновленому адміністративному процесуальному законодавстві. Залишається сподіватись, що на практиці дана норма буде застосовуватись більш якісно та в повній мірі, а юридичній спільноті при захисті прав, свобод та інтересів своїх клієнтів у податкових справах слід наполягати на обов'язку саме фіскального органу доводити законність та обґрунтованість прийнятого рішення.