+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1
     
Стаття адвоката Юридичного бюро Юлії Дузь для газети «Дзеркало тижня. Україна»
Насильство в сім'ї, насильство щодо жінок, насильство щодо жінок за гендерною ознакою, діти — свідки насильства. Останнім часом ці теми не сходять зі шпальт преси й екранів телевізорів. Ми обговорюємо проблему, тому що запропонований Європою шлях реформування для України вимагає від нас визнання тих цінностей, які є нормою для цивілізованого світу.

Право кожного на вільне від насильства життя і заборона всіх видів дискримінації жінок. Над цими словами не треба замислюватися, вони мають стати для нас нашою внутрішньою сутністю, бо жодне насильство не може бути виправдане.

Ми очікуємо ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської конвенції). Цей документ стане холодним душем для чоловіків. Бо сама назва конвенції однозначно говорить про те, що більшість жертв насильства — жінки й дівчата. І це правда. Ратифікація конвенції змусить нас визнати, що гендерна нерівність існує; що жінка природно слабша, ніж чоловік; що жінка більш терпима у стосунках із чоловіком; що вона своєю слабкістю тримає шлюб, сім'ю, захищає дітей; що ті ж таки діти стають жертвами насильства, коли бачать систематичне знущання батька з матері. Визнання цих явищ зробить рівність батьків у своїх правах щодо дітей справді об'єктивною, адже дії чоловіків будуть оцінені з позиції їхнього ставлення до матері дитини, яка наважилася захистити себе і дитину від домашнього насильства.

Говориться про все це легко, але насправді страх перед чоловіками настільки сильний, що, коли читаєш цей документ, складається враження, наче в тебе в руках таємна революційна брошура, з гаслами якої погоджуєшся, але боїшся, що хтось про це дізнається. Це добре, що в Україні розпочалося обговорення питання доцільності ратифікації Стамбульської конвенції, але навіть на міністерському рівні, коли говорять про неї, то зазвичай наголошують, що це документ про захист і чоловіків як жертв домашнього насильства. Тон обговорення завжди має присмак вибачення.

Ратифікація конвенції залежить від народних депутатів, втілення норм законопроекту "Про запобігання та протидію домашньому насильству" — від представників виконавчої влади, правоохоронних органів і судів. Ті, від кого залежить захист права кожного на вільне від насильства життя, у своїй більшості — чоловіки. Тому й виходить, що тема стає делікатною не лише через приватність, а й через страх не зробити гірше. Адже тема домашнього насильства не нова для українського суспільства.

На папері ще з 2002 року існує закон "Про попередження насильства в сім'ї". Хороший закон, правильний закон, але абсолютно мертвий. Запустити механізм його виконання — надскладний процес не лише для жертв насильства, а й для досвідчених адвокатів. Нікому немає діла до проблем за дверима тієї чи іншої квартири, допоки не дійде до крові чи когось не заб'ють до смерті. Бо ж звикли у правоохоронних органах на повідомлення про сімейні сварки й бійки реагувати як на побутові виклики, за якими стоять проблеми, що можуть бути вирішені сім'єю самостійно. Чому так? Той, хто приймає повідомлення, теж має сім'ю і не зі слів знає, що сьогоднішня сварка закінчиться і до завтра все минеться й забудеться. Так заведено — сваритися, а потім миритися.

Колись я працювала слідчим, тому з власного досвіду знаю, як реагувала міліція на побутові виклики. Телефонує жертва — черговий слухає і дає рекомендацію помиритись і не турбувати поважний орган дрібницями. Зазвичай черговий чекав повторних дзвінків від жертви і лише потім надсилав наряд, який у виняткових випадках повертався у відділок із кривдником і складеним актом. Документ складали найчастіше у випадку, коли кривдник своєю зухвалою поведінкою "діставав" наряд міліції. Якщо міліції набридало щовечора виїжджати на одного й того самого кривдника, то його затримували і складали адмінпротокол. А що жертва? Міліціонери між собою звично бурчали, що це жінка винна — тільки те й робить, що провокує чоловіка, — жити їй, бачте, нудно...

Чи змінилася ситуація зі "швидким реагуванням" на побутові виклики?

Так, змінилася. Тепер поліція виїжджає за всіма без винятку викликами і робить це дуже швидко. На місці нові поліцейські здебільшого реагують правильно: якщо застали кривдника в агресії, то забирають його до відділку; якщо кривдник сама люб'язність, а жертва наче не в собі, то рекомендують звернутись останній із письмовою заявою до поліції безпосередньо у відділку.

Домашнє насильство тим і характерне, що здебільшого кривдник дуже добре розуміє небезпеку своїх дій, усвідомлює, що це незаконно, але підсвідомо настільки психологічно залежний від акту насильства, що вдається до будь-яких хитрощів, аби зберегти можливість знову й знову отримувати задоволення від таких своїх дій.

Домашньому насильству притаманна системність, бо ланцюг збоченого задоволення не може розірвати ні жертва, ні кривдник. Вони залежні одне від одного. У якийсь момент це стає нормою їхніх стосунків, від яких жертва намагається втекти, бо інстинкт самозбереження все ж таки сильніший від задоволення бути жертвою.

У відділку, коли жертва звертається туди вперше, віра в захист і те, що сьогодні все припиниться, настільки сильна, що байдужі обличчя старих слідчих і дільничних у новій поліцейській формі не одразу дають їй зрозуміти, що після написаної заяви нічого не зміниться і зі стін поліції вона повернеться до кривдника, який не те що не зупиниться, а буде ще з більшою фантазією знущатися з неї.

Для мене момент, коли жертва звернулася з письмовою заявою до поліції, є вирішальним, адже тут жертва має визначитись — або покласти край домашньому насильству, або ж вона поповнює лави хворих на "синдром жертви". Цей момент є вирішальним і для кривдника — чи зможе він дотриматись обіцянки і зупинити свою агресію, чи ще на одного сімейного насильника стане більше.

Момент звернення з письмовою заявою до поліції є вирішальним і для держави. Ще одне домашнє насильство стало публічним і потребує реагування: чи буде кривдникові оголошено офіційне попередження про неприпустимість таких дій, чи буде він направлений до кризового центру для корекції поведінки й агресії, а жертва — до центру соціальної допомоги з метою роз'яснення їй подальших дій задля захисту й запобігання домашньому насильству?

Все, що я щойно описала простими словами, передбачено в чинному законі "Про попередження насильства в сім'ї". Виникають запитання: скільки кривдників на сьогодні побувало в кризових центрах, скільком жертвам було надано допомогу, скількох дітей поставлено на облік як таких, що перебувають у складних сімейних обставинах через домашнє насильство?

Кожна друга жертва й кривдник дадуть відповідь, що за першою заявою жодної реакції з боку правоохоронних органів не було. Ми не говоримо зараз про ті перші заяви, за якими були тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості в жертви, побої в дітей, зґвалтування або смерть. За ці діяння настає кримінальна відповідальність, а тому поліція мусить на них відреагувати. Ми говоримо про те, чого не побачиш на тілі, але про що кричать очі.
На сьогодні система реагування на домашнє насильство виглядає так: повідомлення про факт насильства — офіційне попередження + захисний припис + направлення кривдника до кризового центру — адміністративна відповідальність — повторне вчинення насильства — кримінальна відповідальність, якщо за наслідками насильства є ознаки злочину.

Через те, що кримінальна відповідальність настає виключно тоді, коли в діях кривдника є ознаки кримінального правопорушення, більшість фактів домашнього насильства залишаються безкарними. Тому що кваліфікація дій кривдника цілком залежить від наслідків та умислу.
Така система реагування правильна, але абсолютно не дієва, бо офіційне попередження і захисний припис залишаються порожнім звуком для кривдника.

Офіційне попередження і захисний припис виносяться представниками поліції. За їх невиконання може настати всього лише адміністративна відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 85 грн або ж арешту до п'яти діб. Повторне невиконання вимог поліції загрожує кривдникові штрафом у розмірі 1700 грн або арештом на 15 діб. На цьому коло боротьби з домашнім насильством замикається.

То що ж потрібно для того, щоб перша заява до поліції стала початком припинення домашнього насильства?

Насильство має стати діянням, за яке настає кримінальна відповідальність. Домашнє насильство має стати обставиною, що обтяжує провину, у вже існуючих правопорушеннях проти життя, здоров'я, честі та гідності, статевої недоторканості. Заходи адміністративного впливу на кривдника мають стати дієвим попередженням про неприпустимість продовження домашнього насильства. Невиконання захисних приписів має прирівнюватися до невиконання рішення суду.

Я би наголосила саме на останньому, бо офіційне попередження і захисний припис це реакція держави на домашнє насильство, яка має бути чітким сигналом для кривдника про невідворотність покарання, про страх покарання не за насильство проти жертви, а за непокору виконавчим органам влади, за невиконання рішення суду.

Насильство породжується страхом, і саме страхом його слід зупиняти. Чого боїться кривдник? Втратити жертву. Тому що бажання отримувати задоволення від насильства є сильнішим від страху тимчасового арешту чи штрафу. У моїй практиці були випадки, коли домашні кривдники самостійно просили три доби арешту, а на судових засіданнях про розірвання шлюбу зі сльозами на очах вимолювали час для примирення.
Штрафів у нашій країні не боїться ніхто. І не тільки тому, що вони мізерні. А й тому, що відповідальність за несплату не є критичною. Показав державному виконавцеві, що не маєш коштів і майна — і безчинствуєш далі. Втратити жертву кривдник може лише через тривале його обмеження або позбавлення волі. Страх перед кримінальною відповідальністю цілком виправданий у нашій країні. Нікому не хочеться потрапити до місць позбавлення волі та ще й як сімейний насильник. Право карати позбавленням волі має лише держава. Тому після офіційного попередження мають бути саме судові захисні приписи і заборони, бо кримінальна відповідальність за їх невиконання вже існує.

Страх повинен супроводжувати кривдника і в можливості втратити доступ не лише до жертви, а й до всього, що їх колись поєднувало, — спільних дітей, майна, майнових прав. Право власності особи може бути порушене державою, якщо така особа вчиняє домашнє насильство. Кривдник може бути позбавлений батьківських прав або обмежений у реалізації права на опіку, якщо вчиняє насильство не лише щодо своїх дітей, а і щодо іншого з батьків.

Стамбульська конвенція примушує кожну державу до створення таких механізмів, коли відповідальність для кривдника настає за першим повідомленням про його дії. Саме тому ратифікація цього локумента є вкрай важливою для України, де проблема механізму застосування норм законів існує у всіх сферах.

Рада Європи вимагає від кожної країни таких змін до законодавства, якими право кожного на вільне від насильства життя буде повноцінно захищене.
Народні депутати взяли до розгляду новий законопроект "Про запобігання та протидію домашньому насильству", але через його, м'яко кажучи, "неграмотність" відправили на доопрацювання. Загалом складається враження, що авторам законопроектів доплачують за багатослівність. Це вже просто тенденція — навантажувати закони зайвими поняттями й "гучними" словами, що унеможливлює застосування відповідних норм. Диявол, як відомо, криється в деталях.

Домашнє насильство маємо не лише зупинити, а й запобігти йому. Дієвим способом запобігання є інформування кожної людини про її право на вільне від насильства життя, про невідворотність покарання за будь-яке насильство з моменту повідомлення про нього, про неприпустимість самоствердження через насильство над слабшими, про неприпустимість насильства над жінкою лише через те, що вона жінка, про неприпустимість насильства на очах у дітей, про неприпустимість замовчування насильства. Не існує конфіденційних заборон за фактами домашнього насильства!
Насильство породжується страхом, і якщо страх залишається єдиним можливим способом його зупинити, то ратифікація Стамбульської конвенції чи ухвалення нових законів щодо протидії домашньому насильству має відбутися через страх бути засудженим — якщо не своїми громадянами, то хоча б Радою Європи.