+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1
     
Стаття адвоката Юридичного бюро Юлії Дузь для газети «Дзеркало тижня. Україна»
 
Минулого тижня стартував новий навчальний рік, початок якого став особливо хвилюючим через щоденні гучні заяви Міністерства освіти і науки України. Увага суспільства сконцентрувалася в очікуванні ухвалення нового Закону України "Про освіту", і міністр освіти і науки України Лілія Гриневич небезпідставно сподівається на схвальне рішення народних депутатів уже в першій половині вересня.

Усі зацікавлені мали змогу дізнатися про сподівання Л.Гриневич з її інтерв'ю DT.UA (№32, 2017 р.). У коментарях міністра вчувається неабияка тривога з приводу втілення в життя запланованих змін в освіті. Проведено величезну роботу у цьому напрямку — вже отримано значне фінансування на початок реформи, офіційно запущено проект "Нова українська школа" і дано стільки публічних обіцянок, що відповідальність за результат може стати особистою для пані Гриневич.

Та чи лише міністр освіти і науки повинен відповідати за результат освітніх змін, коли, без перебільшення, не всі їх хочуть і не всі готові до них?
Знаю точно, що до ініціатив міністра готові бенефіціари сучасної освіти — нинішні дошкільнята, учні, студенти і їхні батьки, бо якісні знання та практики є запорукою професійності й упевненості в майбутньому житті.

Школа компетентностей — ось мета, покладена в основу освітньої реформи. Фактичною доцільністю змін стає впорядкування розбіжностей між нинішніми бажаннями тих, хто здобуває освіту, і можливостями тих, хто її надає. Останні роки ці дві категорії існували в системі компромісів, задовольняючи свої інтереси репетиторством, факультативними годинами, дистанційними лекціями з акцентом на самоосвіту. І компроміс сягнув піку абсурдності — репетиторів з усіх предметів наймають з дитячого садочка, а зростання попиту змушує деяких батьків переводити дітей на дистанційне навчання.

Коли у ФБ побачила велику кількість захоплених відгуків батьків першачків про те, що їхні дітки навчатимуться по-новому — без оцінювання, домашніх завдань, із двома і більше вчителями тощо, якоїсь миті навіть позаздрила, бо коли моя дитина була в початковій школі, стресів у нас було більш ніж достатньо. Намагаючись дізнатися, а що ж очікує середню школу цього навчального року, я протягом тижня вивчала нормативні акти МОН України.

За кількістю наказів, листів, методичних рекомендацій це міністерство в лідерах. Так багато одноманітних документів я ще не вивчала. Не оминув моєї уваги і новий Закон "Про освіту". Сподіваюся, наші законотворці ще доопрацьовуватимуть його, бо закон, який за своїм змістом має бути чимось на кшталт конституції для освіти, у нинішній редакції надміру перевантажений і тому щороку потребуватиме змін і мало не щотижневих підзаконних актів.

Як на мене, освітню галузь слід розвантажити в частині підзаконних актів, бо чинні закони, серед яких "Про освіту", "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про вищу освіту" та ін, не виконують своєї основної функції, і всі структурні підрозділи міністерства й навчальні заклади живуть за наказами, листами та методичними рекомендаціями. Останні й регламентують щорічні освітні програми для навчальних закладів, формують базові програми і навантаження, фактично створюють реальність роботи нинішніх шкіл, ліцеїв, гімназій і etc. За своєю суттю методичні рекомендації, надіслані кожному навчальному закладу листами і затверджені наказами про доведення до відома, не мають обов'язкового характеру. Тому адміністрація кожного закладу має повне право не застосувати їх, а користуватися вже звичними, особливо для вчителів, правилами. Обов'язковими до застосування є навчальні програми, які для зручності прописуються за кожним предметом відповідно до наявного в розпорядженні міністерства підручника (а можливо, і навпаки — підручник під програму).

Лист Міністерства освіти і науки України №1/9-436 від 09.08.2017 р. — ось основний документ, який і спричинив ажіотаж. У методичних рекомендаціях на цей навчальний рік початковій школі справді пропонується скасувати домашні завдання, запровадити вербальне оцінювання, роботу в групах, залучення ще одного вчителя, замінити годину фізичної культури на інші види рухливих занять (на хореографію, плавання тощо). У навчальних програмах 5—11 класів також пропонуються зміни, що знімають надмірне навантаження з математики, а такі предмети, як фізика, хімія, біологія поетапно підводяться до більш спрощеної системи з акцентом на те, що в 10-11 класах ці предмети будуть профільними на вибір учня.

Для розуміння процесу впровадження реформи зазначимо, що методичні рекомендації цього навчального року ґрунтуються на навчальних програмах минулих років. Їхня відмінність від попередніх лише в тому, що тепер учителям пропонується використовувати навчальні програми минулих років, модернізовані відповідно до Державних стандартів базової і повної загальної середньої освіти, затверджених 2011 року, та компетентнісний підхід у контексті положень "Нової української школи".

Підведемо риску: новий навчальний рік за методичними рекомендаціями є таким самим, як і минулий, але з більшим акцентом на концепцію "Нової української школи". Жодних кардинальних змін не відбулося.

Постає запитання — а чому ж тоді в попередні навчальні роки у більшості навчальних закладів не відбулося жодних відчутних змін у навчальних програмах?

Зауважу, що я не лише мама п'ятикласника. Уся моя родина — вчителі, тому освітню кухню я знаю зсередини. Навчальний рік кожної школи починається з педради, на якій на обговорення колективу пропонуються питання про застосування щорічних методичних рекомендацій від МОН. Учителі самостійно вирішують, як вони оцінюватимуть окремі предмети (початкової школи в тому числі), чи будуть домашні завдання тощо. Через це більшості змін і не відчувають учні та їхні батьки, які переважно вважають, що саме вчителі гальмують процес реформування освіти.

З іншого боку, так воно і є. Більша частина педагогічних колективів складається з учителів старої школи, які мають солідний педагогічний стаж (у декого він становить понад тридцять років). Поряд із ними у навчальних закладах працюють випускники педагогічних вишів, яких навчали теорії викладачі, що за взірець педагогіки і досі вважають Макаренка. Ці молоді вчителі вчилися у викладачів, які жодного дня не працювали в школах, а отже, опановували педагогіку за науковими матеріалами тих, хто вчить навчати і при цьому не бачив за своє життя живого учня. Потім ці молоді вчителі приходять у педагогічні колективи і продовжують навчатись у досвідчених, інколи аж занадто, старших колег. Увесь цей процес відбувається під наглядом не менш досвідчених представників відділів освіти, які ще й досі мають неабиякі важелі впливу на кожного вчителя, завуча, директора. А тепер додайте до цього щорічні методичні рекомендації. Хто може краще знати, як треба вчити дітей, — МОН чи досвідчені вчителі та представники відділів освіти?

Це один бік спротиву реформі, але не треба думати, що він має якусь силу. Бо треба віддати належне пані Гриневич — вона досить добре знає підводні камені старої школи. Саме тому реформа й розпочалась у звичній для старої школи формі — методичних рекомендацій. Уже кілька років учителі на кожній педагогічній раді обговорюють доцільність тих чи інших змін і, самі того не помічаючи, почали їх поступово втілювати. Як саме? Якщо з методичними рекомендаціями можна гратися, то з навчальними планами все інакше. Стара школа звикла працювати за планом з кожного предмета. Заберіть у неї програми й підручники — і це стане найбільшою трагедією. Самостійно скласти план занять, програму, знайти інформацію і в доступній формі донести до учнів — це для вчителів щось нереальне. Вони звикли мати під рукою програму й підручник. Хоча щороку критикують їх за їхню недосконалість, особливо досвідчені вчителі, бо через їхні руки пройшло чимало різних програм і підручників. Покритикувавши, учителі, особливо досвідчені, самостійно вирішують, скільки годин і в якій послідовності викладати теми. Цей прояв свободи у пересуванні тем і годин учителі розцінюють як факт своєї більшої досвідченості, порівняно з працівниками МОН, які, на їхню думку, не вміють складати навчальні програми. Так от пані Гриневич у методичних рекомендаціях дозволила цього року вчителям "самостійно переносити теми уроків, відповідно до засвоєння учнями навчального матеріалу, визначати кількість годин на вивчення окремих тем".

Як бачимо, реформа неспішними кроками втілюється, і до неї, самі того не усвідомлюючи, долучилися й батьки. Останніми роками саме силами батьків удосконалюються класні приміщення. Вже давно батьківськими внесками охоплено не лише щорічні ремонти, а й забезпечення навчальних закладів необхідною для навчання їхніх дітей технікою, підручниками, посібниками, зошитами. Батьки і діти вже давно визначились, якою має бути освіта. Зростання попиту на репетиторство з іноземних мов, математики, історії, української мови змушує вчителів приділяти належну увагу їх викладанню у школах. Батьки задовольняють усі сучасні потреби своїх дітей у гаджетах, комп'ютерних програмах, освітніх курсах в Україні і за кордоном. Саме тому ми маємо остаточно сформований запит суспільства на освіту високої якості. І саме тому освітня реформа за концепцією "Нової української школи" має за мету не нав'язати щось нове, чого не знають наші діти, а задовольнити їхні потреби й розвинути те, чого вони потребують. І саме це дає надію, що освітня реформа таки відбудеться в Україні, бо той, хто прагне знань, неодмінно їх здобуде. Якщо не в стінах українських навчальних закладів, то поза ними.

Концепція "Нової української школи" потребує розширення приміщень для навчання. Якось погано уявляється, що вчителька початкового класу, працюючи з тридцятьма дітками в класній кімнаті площею 30 м2, зможе ділити їх на групи, задовольняючи потреби й уміння кожної дитини окремо. Навчальні заклади забезпечать навчальний процес кадрами в тій кількості, за якої дітям приділялося б максимум уваги, але де знайти додаткові приміщення для занять?

Насамкінець зверну увагу на ще одну проблему. Концепція "Нової української школи" спрямовує нас на виховання гідної людини світу через її природні знання і вміння, що буде більш корисним у її майбутньому житті. Але оцінювання знань за вимогами ДПА і ЗНО вимагає наявності саме енциклопедичних знань у дітей. Виникає дисонанс у закладених навчальних програмах — на уроках учитель повинен протягом 45 хвилин виховувати через знання, які на виході мають бути поглиблено науковими й деталізованими. Це ще довго утримуватиме попит на самоосвіту через репетиторство. Нам іще доведеться звикнути, що не всі мають здобувати вищу освіту, що технічні училища це не "бурса" для необізнаних, а платформа практичних навичок, вмінь і знань, на які в нашому суспільстві вже давно є попит. Адже як важко нині знайти висококваліфікованого сантехніка, слюсаря, швачку та ін. Ми знецінили диплом вищої освіти, знищивши середню спеціальну освіту. Але це вже окрема тема.