+38 (044) 238 00 03
м. Київ, пр. Перемоги 21-А, літ."А" оф.1

     
Стаття адвоката Юридичного бюро Юлії Дузь для "Юридичної газети"
 
У Торі є розповідь про те, як до Соломона на суд прийшли дві жінки. Вони жили в одному будинку, і у кожної було немовля. Вночі одне немовля померло. Мати підклала мертве тіло сусідці, а живу дитину взяла собі. Вранці жінки стали сперечатися: «Жива дитина моя, а мертва твоя», — говорила кожна. Вислухавши їх, Соломон звелів: «Принесіть меч». Коли принесли меч, цар наказав: «Розітніть дитину навпіл і віддайте половину одній, а половину другій». Одна з жінок при цих словах вигукнула: «Краще віддайте немовля їй, але не вбивайте!» Інша ж, навпаки, говорила: «Рубайте, нехай не дістанеться ні їй, ні мені». Тоді Соломон сказав: «Не вбивайте дитину, а віддайте його першій жінці: вона його мати».

Як бачимо, у цій розповіді говориться про спір між рідною матір'ю та чужою жінкою, який міг би призвести до смерті немовля, але нерідко спір між рідними батьками також стає справжньою драмою ні в чому невинної дитини.

Людина наділена найбільшим земним даром – умінням любити. Любов батьків до своїх дітей є Безумовною, вона народжується із першою звісткою про вагітність та триває усе життя. На жаль, не всі батьки вкладають у виховання дітей саме любов Безумовну. Інколи ця любов стає справжнім горем і стражданням для тих, хто ще не навчився маніпулювати нею і так вміло ненавидіти, - для дітей.

Після народження дитини подружжя стає не просто парою, де здебільшого все вимірюється «люблю-не люблю», вони стають партнерами на все життя, тому що за будь-яких конфліктів їхнє батьківське «партнерство» має залишатись незмінним. Велика вдача і Божа благодать коли у дитини мудрі і миролюбиві батьки, які Безумовно люблячи свою дитину, продовжують поважати, жаліти один одного, зрештою після шлюбу залишаються якщо не друзями, то принаймні хорошими знайомими.

Але на практиці все більше трапляється сімейних пар, які перебувають у триваючому конфлікті між собою, використовуючи свої батьківські права та саму дитину як предмет маніпуляцій. Здебільшого жодна із сторін абсолютно не визнає, що має конфлікт із протилежною стороною, посилаючись на упереджене, егоїстичне, вороже ставлення опонента до них. Вони вміло розповідають, що не мають жодних образ, переконують у благородності своїх намірів, а дії виправдовують виключно інтересами дитини. Це є ознакою того, що конфлікт вже триває не перший рік і кожен із них досить добре засвоїв правила як подавати картинку добропорядності і вихованості, хоча в дійсності глибинні почуття кожного замкнуті виключно на особистісних образах, бажанні отримати дитину у своє одноосібне управління аби виховати ще одного союзника у ненависті до іншого.

Перед такими складними ситуаціями наша державна система захисту інтересів дитини мертва. Жоден державний орган, посадовець, психолог, медіатор, адвокат не в змозі зупинити цю війну. Більше того, наявні правові механізми лише роздмухують конфлікт. Так, спір батьків починається з визначення місця проживання дитини та встановлення способу участі у вихованні того з батьків, що проживає окремо від дитини. Ми не говоримо про досудове врегулювання спору через договірні відносини, так як зазвичай такі пари вже пройшли цей етап, який привів їх до органу опіки і піклування. У відповідності до ст.19 Сімейного кодексу України цей орган наділений безпосередніми повноваженнями щодо досудового врегулювання спору між батьками. Саме на комісійних засіданнях даного органу батьки вперше починають публічно виступати і висловлювати своє бачення ситуації.
 
Оголошені позиції обох батьків вже на цьому етапі можуть красномовно свідчити про конфлікт задля конфлікту, а не через забезпечення інтересів дитини. У моїй практиці дві мами на засіданні органу опіки і піклування так завершили свої виступи: «Я дозволю бачитись йому із дітьми, якщо він забезпечить мене і синів житлом у м. Києві», «Прошу заборонити батькові бачитись із сином допоки йому не виповниться семи років». Зауважу, що цим засіданням в обох випадках передували роботи з психологами та медіаторами, чисельні перевірки за місцем проживання обох батьків, зустрічі батьків та дітей на нейтральних територіях. У підсумку: усі батьки заможні, порядні люди із дуже гарних сімей, які варті того аби діти проживали разом з ними і ними виховувались. У членів комісій не було сумнівів, що усі батьки люблять своїх дітей, але їхня нелюбов один до одного робила будь-яке їхнє рішення органу таким, що не буде виконане ніколи. Зрештою, комісії виносили рішення «і вашим, і нашим»: діти з мамою, а тато приходить у визначені дні. Тобто, комісії виносили рішення, якими змушували одну сторону до виконання, а іншу – до вимоги виконання. Думаю нікого не здивує, що ці рішення жодного разу не були виконані вищевказаними мамами. А чи змінилася б ситуація, якби комісія у ході розгляду ставила на дослідження питання: чи не ухиляються батьки від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; чи не жорстоко вони поводяться з дитиною та як почуває себе дитина у зоні конфлікту сторін, які є для неї найріднішими, та чи не є ця дитина такою, що опинилась у складних життєвих обставинах.

Наслідки обох конфліктів чітко говорять про те, що аби орган опіки і піклування вчасно змінив вектор у забезпеченні інтересів дитини з умов проживання, матеріального забезпечення та психо-емоційного зв'язку з мамою на подолання конфлікту між батьками, який створив для дитини складні життєві умови, то хоча б на одну щасливу дитину в Україні стало б більше.

І вже ось тут добре було б згадати про ст.170 Сімейного кодексу України, яка передбачає можливість відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав, так як на засіданнях органу опіки і піклування межі конфлікту батьків стають очевидними, як і те, що вони не будуть дослухатись до жодних рекомендацій і рішень допоки не визнають, що мають невирішений конфлікт і без примирення між собою їм не можна займатись вихованням дитини, так як це становить пряму загрозу для психічного та фізичного здоров'я дитини.

За змістом ст.170 СК України відібрання дитини можливе у виключних випадках, які передбачені ст.164 СК України, а саме, коли батьки:
- ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
- жорстоко поводяться з дитиною;
- є хронічними алкоголіками або наркоманами;
- вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
 
Є і друга частина п.1 ст.170 СК України, яка дозволяє відібрання у випадках, якщо залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. Але ніхто не наважується її застосовувати, так як механізм визначення ступеню небезпеки перебування дитини під опікою батьків є абсолютно суб'єктивно-оціночним, не передбаченим у жодному нормативно-правовому акті. До слова як і поняття ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини та жорстоке поводження.

Лише у Постанові Пленуму Верховного Суду № 3 від 30.03.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» ми зустрічаємо визначення вищевказаних понять: «Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо». Як бачимо, такого визначення недостатньо, так як критерій визначення якості виховання залишається виключно суб'єктивним і вимагає для прийняття рішення долучення інших спеціалістів: психологів, медиків та педагогів.

Законодавець не надав чіткого розмежування у яких саме випадках доцільне відібрання, а у яких позбавлення батьківських прав, так як вони є тотожними для обох видів відповідальності батьків за порушення виконання батьківських обов'язків. Саме тому досить часто як орган опіки і піклування, як прокуратура, так і суд вбачають у відібранні дитини санкцію попереджувального змісту перед позбавленням батьківських прав. Але чи є в цьому сенс? Якщо є підстави за ст.164 СК України, то немає жодних передумов не застосувати позбавлення батьківських прав, так як ст.169 СК України надає батькам право поновити свої батьківські права, коли доведуть відсутність підстав, за яких їх позбавили цього права. За п.3 ст.170 СК України, у разі коли будуть усунені підстави, з яких у батьків відібрали дитину без позбавлення батьківських прав, батьки так само мають право звертатись із заявою до суду і доводити це, бо відібрання можливе лише за рішенням суду. П.2 ст.170 СК України дозволяє органу опіки і піклування застосувати негайне відібрання дитини із обов'язковим повідомленням прокурора та зверненням у семиденний строк із позовом про позбавлення батьківських прав або про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Таким чином орган опіки і піклування має самостійно визначитись, який вид відповідальності застосувати, але критерії розмежування відсутні. Можливо через це у судовій практиці здебільшого зустрічається саме позбавлення батьківських прав, аніж відібрання дитини. Тому що як можна визначити яка ступінь хронічного алкоголізму чи наркоманії потребує позбавлення, а яка - відібрання?!

На думку автора, розмежування ст.ст. 164 та 170 СК України має полягати у ступені вини батьків у створенні для їхньої дитини складних життєвих обставин та можливості подолання цих обставин. Неправильно обрана модель виховання дитини, конфлікт між батьками та родичами, тяжка хвороба батьків – це ті обставини, які можуть бути усунені саме у той час, коли дитина буде перебувати на відстані, але у постійному контакті з обома батьками. Систематичне ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини, жорстоке поводження, хронічний алкоголізм і наркоманія – це ті явища, які не виникають несподівано і не можуть виникнути без прямого умислу батьків, так як сама системність дій батьків через які дитина тривалий час перебуває у складних життєвих умовах, визначає винність батьків у цьому. До того ж ці явища, знову ж таки, в силу системності і певних психологічних і поведінкових змін, можуть стати такими, що не усунуться ніколи.

Для того, аби мати уявлення про наявність тривалого перебування дитини у складних життєвих обставинах, має здійснюватися постійний соціальний супровід. І цю необхідність у 2015 році визнав законодавець, коли вніс зміни у ст.ст.164 та 170 СК України: «...під час ухвалення рішення про позбавлення батьківських прав або відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу». Відповідно до Закону України «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю», соціальний супровід – вид соціальної роботи, спрямованої на здійснення соціальних опіки, допомоги та патронажу соціально незахищених категорій дітей та молоді з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу. Але поряд з такими змінами, в Україні й досі немає механізму та порядку здійснення такого супроводу. Так само, як і немає закладів для тих дітей, які можуть бути тимчасово відібрані від батьків до подолання складних життєвих умов.

Повертаючись до тих справ, які ми описували вище, зазначимо, що органи опіки і піклування однозначно визнавали доцільність застосування відібрання дітей у батьків, які перебувають у триваючому конфлікті, але виникає питання тимчасової опіки. У разі, якщо близькі родичі дитини мають бажання взяти дитину до себе, то питання вирішується, але не вирішується питання подолання конфлікту між батьками, так як зазвичай родичі приймають позицію одного з батьків, що може мати наслідком родинний конфлікт. В такому випадку дитина має передаватись до органу опіки і піклування, які вважають, що перебування дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав, разом з дітьми, які тимчасово відібрані від батьків, є недоцільним. Найкращим вирішенням проблеми є патронатні сім'ї, так як перебування дітей у таких родинах збереже цілісність відчуття сім'ї і родинного затишку. Але наразі в Україні існує проблема з кількістю таких сімей - станом на 2016 рік у м. Києві було всього три патронатні сім'ї. Тому орган опіки та піклування покладає вирішення даної проблеми виключно на самих батьків та суд.

Самостійно батьки досить рідко вдаються до таких кардинальних позовів, так як не знаходять відповідної підтримки зі сторони адвокатів, до яких вони звертаються, які в свою чергу не можуть рекомендувати такий спосіб захисту інтересів дитини в силу неоднозначної судової практики в таких спорах. Тому залишається лише один спосіб подолання конфлікту – звертатись до суду з позовами про усунення перешкод у спілкуванні, отримувати судове рішення та вимагати його виконання. Здебільшого ті батьки, які не виконували рішень органу опіки та піклування, не виконують і рішення судів, що як наслідок тягне за собою відповідальність, але вже кримінальну, за невиконання рішення суду, та надає право тому із батьків, що намагається отримати доступ до дитини, звернутись до суду із позовом про передачу дитини під його виховання та для проживання разом із ним. Цей шлях є надзвичайно довгим, здебільшого він триває близько двох років, протягом яких конфлікт між батьками лише поглиблюється і наслідки стають невідворотними – дитина позбавлена можливості спілкування з іншим із батьків, що призводить до стійкого формування у свідомості дитини відчуття скривдженої справедливості: той із батьків, що не проживає з дитиною, забув про неї і дитина виявилась непотрібною. Що залишається робити «недільним» батькам – збирати паперові докази того, що вони увесь цей час щось робили для того аби бути ближче до дитини.

Дитина зрештою дійсно подорослішає і можливо навіть прочитає все те, що їй підготували батьки. Але чи зрозуміє вона навіщо було стільки років витрачати на збирання рішень судів, замість того щоб сісти і помиритись між собою. Зараз, як і декілька років тому, дуже чітко чую питання у суді 14-річного хлопчика до свого батька: «Ти всі ці роки так сильно любив і думав про мене, що не знайшов сміливості і слів, щоб попросити вибачення у мами і помиритись з нею?» Це історія хлопчика, у якого був недільний тато і мама, яка своєю любов'ю змайструвала йому клітку, і в свої 14, під впливом мами і її виховання, він самостійно звернувся до суду з позовом про позбавлення батьківських прав батька. Мамина мрія збулась. Але чи була ця мрія мрією самого хлопчика?
Любіть своїх дітей. Залиште їм право вибору бути здоровими, щасливими і впевненими у тому, що у них є двоє батьків, які люблять їх Безумовно...